Головна

Маслик Катерина
Казки

Зміст

ВІЙНА ЧОТОРИ ДНІ НА ТИЖДЕНЬ

Йог спокійно вислухав його палку сповідь, опустивши очі додолу. Тепер він підвів їх і подивився на Дасу ясним, пронизливим, майже нестерпно твердим, зосередженим і чистим поглядом, і, поки він роздивлявся Дасу і обмірковував його квапливу розповідь, уста його поволі торкнула усмішка, потім він засміявся, нечутно засміявся, похитав головою і сказав, сміючись:
-- Майя! Майя!
Герман Гессе. Гра в бісер.

        Війна розпочиналася у п’ять вечора і закінчувалася у десять. Чи трохи пізніше. Не набагато. Бо запізнишся -- ніякого телевізора, а батьки ходили наїжачені, немов хлопець бозна-що утнув.
        Із року в рік -- чотири дні війни на тиждень.
        І був він то своїм, то ворогом, то добрим, то лихим, благородним або злим до немилосердя. Він воював із драконом, визволяючи принцесу, а потім сам ставав драконом, Чорним лордом або його вояком. А тоді -- хоробрим контрабандистом, який з’являється на допомогу в найскрутнішу хвилину. Чому війна? Йому не задавали такого запитання. Ніхто не хвилювався -- дитячі ігри, хаотичні вияви цивілізаторського атавізму.
            -- Сер, ви можете врятувати світ?
            -- Аякже, за милу душу.
            І ось він має -- вечірня кав’ярня, де славна дівчина дивиться на нього з-за прилавку, а за нею блищать дзеркала, склянки і надраєні полички; де шикуються в ряд столи-сироти (крім двох людей тут нема нікого), кривляться, сонно поблискуючи, стільці з трубчатими переплутаними лапами (де тьмяне світле сорокаватних матових грушок), і сама кав’ярня із середини здається схожою на таку ж скляну жовту грушку, в якій живуть малі неяскраві світляки. Серединка затишна й безтурботна, розімліла, безпечна, мала. І хлопець поволі п’є каву, і дрімає, і думає, і йому не хочеться вже нікуди йти. Він майже вдома, у свої наперед визначені десять годин, -- лиш зробити над собою невелике зусилля й уявиться, що то не час суне вулицею, вичовгуючи асфальт до хрустких гранітних камінців і множачи у ньому щілини, штовхаючи перед собою древнє колесо історії, з віками звиродніле і розмножене – на кожне залізяччя по чотири, і не повзуть повз вікна вперемішку покоління машин, і не збираються в небі літаки зграями, щоб долетіти і сісти (і не розбитися) у далекому вирії інших країн, а як завжди -- сусіди висловлюють один одному своє роздратування й працює за стіною напівголосу телевізор. І, може, немає ніякої війни, і все лише забавка одного здитинілого дурника, що аж занадто затяглася.
        Якби не ці думки, він міг би підсісти до дівчини, порозмовляти про якісь дрібниці: про свій інститут, сенс буття, Чорнобиль, про спеку, через яку каштани цього літа цвіли двічі. І вчинити так, як роблять нормальні люди -- обмінюються телефонами, потім зустрічаються, живуть, потім виводять дітей, потім одружуються. Або – живуть, одружуються, виводять. Або...
         Біда, що він не уявляв подробиць між цими точками сюжету, не знав, що все досить просто – варто зробити вигляд (переконатися, помацати руками), що навкруги мир. Адже змалку засвоїв: життя – боротьба із собою та іншими, як і любов – спочатку з іншою, тоді з собою. І так до кінця: з недовгими перемир’ями, із домовленостями і переговорами, з невеликим перепочинком між боями, із кимось плече до плеча, щоб раптом осягнути – ти вже один... Війна. Він часто згадував про це, коли люди тікали від нього чи він уникав людей, коли щезало розуміння, душевна рівновага і спокій. І тоді відчайдушно запитував: чому (за віщо, Боже, за віщо)?
          Він бачив, що в цій борні програє і буде добитий, як би не хотів протилежного. Бо боротьба можлива, лише коли переконаний – Бог на твоєму боці. Коли склав її концепцію та філософію і знаєш, за що воювати. А коли є воля та немає цілі, коли ти і свій, і противник водночас (коли розумієш – жоден із вас неправий), опускають зброю, бо вона втрачає сенс.
        Колись йому це здавалося несправедливим. А потім він усвідомив, що справедливості для всіх не буває і поразка – то чи не найкращий вихід (закон усіх на світі війн: праві переможці, але перемагають переможені). Що життя бере тебе в руки, і гріє, і морозить, мне, ліпить із тебе, що заманеться, а ти лише піддаєшся чи опираєшся, повільно, але невпинно змінюючи форму і суть. І, як не дивно, найважче – підкоритися, а здатися на милість – мистецтво. Адже якщо зерно впаде на землю і помре, то принесе багато плоду, а якщо не помре, то залишиться одне.
       Якби у цьому кипінні раптом (невже?) залягла тиша, він мав би те, що й усі: сім’я, дорога, робота; робота, дорога сім’я. Поодинокі зустрічі з друзями. Сварки, діти, хвилювання. Сім разів упади, вісім піднімись (казали японці). Інколи він був би майже щасливий. Але, на жаль, життя -- війна, війна, війна.
       А коли хочеться відпочити, побути вдома, забутися, зробити вигляд, що все нормально і все як слід, він укладає перемир’я із самим собою. Як зараз. І на знак цього підморгує милій дівчині й замовляє собі випити. І на якийсь час ніякі світи, навіть свій власний, його не турбують.
        -- Ваше здоров’я, Чорний лорде.
        -- Ваше здоров’я, хоробрий контрабандисте.

Скляні джунглі

 Мініми Майстер лабіринту Романтик на селі Казочки Просто так історії Статті Вірші Переклади

Rated by PING

Hosted by uCoz