Головна

Маслик Катерина
Мініми

Форум

Зміст

МАМУСЬ

       Мамусь, ти не ревнуєш? Справді не ревнуєш? Знаєш, у твого Юри є любовниця. Правда. Ми їх з Ігорком бачили. Така тітка... Вони ходили якось вдвох, а ми бачили. Та ми на твоїй стороні, не бійся. Ми з Ігорком. У нас комплот. Ми з тобою та Ігорком його перехитруєм. Хочеш? Ми йому зіпсуєм побачення. Ми вже все придумали, мамусь. Так гарно придумали! Він буде одягатися на побачення, такий красивий, а ми до нього підходимо і кажем жалібно-жалібно: Юра, відкрий кока-колу, ми не можемо. А пляшку збовтаєм. Він відкриває — бум — кока-кола на нього. Він же не піде мокрий на побачення? Або нє, ми йому скажем: збовтай пляшку, вона краще відкривається. Він збовтає — і мокрий. Ми багато ще чого придумали. Тільки ти купи нам пляшку кока- коли. Таку велику, щоб на нього більше вилилось. Купиш, мам? Мамусь?!

• Мамусь

• Море

• Ніч

• Сама

• Симетрія

• Щури

• Творці легенд

МОРЕ

       Синій теплий вітер, у шапці вигрітий. На білому піску берега, що відтінила його ультрамаринова тінь моря з-над горизонту, сидить старий. Беззубо плаче. Ріллею щік біжать сльози, а пісок вплітається у складки його одягу. Старий котить його пальцями, несвідомо поціловуючи, пісок шелестить, наче плаче з ним. "Господи, прости мені, Боже." Про кожну піщину, дрібку сорому чи бруду. Шелестить і котиться пісок, набігає хвилями на пам'ять. Просить старий собі милості.

НІЧ. БАЙДУЖІСТЬ

       Відкладаєш роман, викрути мережива, задмеш нічника, лежиш за завіскою і прислухаєшся. Плазує тиша. М'якими лапами, нашорошено, лячно. Цокотять кігтики долівкою. Тягнеться вода з крану нудною, як біль, безкінечною краплею. Важко підводить голову кіт, дослухаючись, ловить очима з ряскою повний місяць у своєму кутку з підвіконня. Ніч пелехатим черевом тиснеться до вікон, не по-людськи зле усміхається, розтягаючи кутики на щоку. Терпко-зелені два ока, як два мідні місяця у солоній воді.
       Коли така тиша, як вода, в ній живуть предмети. Обростають ворсом, існуючи в собі, вишукують в жорсткій шерсті міль та білих тарганів. Ніч така є тиша й супокій. Той спокій, про який кажуть — хочу спокою. Як прибій у вухах, коли чуєш глибину. І прислухаєшся.

САМА

       Я сама. Як багато хто до мене. Як ті, хто сумував колись і десь — я сама. Так було і так буде далі.
       Баба Ольга йде по подвір'ю. Вона не знає, що я тут. Вона мене не бачить. Не бачить і подвір' я, і стежку, і козу — свою козу, яку виганяє на пашу вранці. Все це в її уяві, бо вона не бачить. Вона знає щось на дотик, щось по пам'яті. У кози бруднувата біла шерсть, а на колодязі через вулицю стоїть проржавіле відро. Вона чує, як жує жуйку коза у сараї, і як урчить у неї у вим' ї молоко. У сараї на даху дірка — там холодно і згори віє вітер. Баба намагалася закласти її віхтиками соломи, але віхтики рідкі і ледве тримаються. Вона цього не бачить. Лізе по драбині на дах, розкладає сушку. "Бабо Олю, куди ви лізете?" " Просушити сушку, звогкіла." Все — з пам'яті і навпомацки: копає город, його садить, вибирає картоплю. У неї ще є п'ятеро курей.
       Очі спотворені подвійними лінзами. Це тільки звичка. Вона давно не бачить і з окулярами. Без окулярів вигляд у неї розгублений і трохи жалюгідний. Я проходжу повз і підбадьорливо всміхаюся. Завжди хочеться підбадьорливо всміхнутися їй — такій. Але вона не бачить. Тоді я їй кажу : "Здрастуйте, бабо Олю".
       Мої бабусі. У них є сусіди, діти майже поруч. Але не з ними. Кожної ночі, засинаючи, не знають, чи доведеться прокинутись. Я це знаю. Коли я там, я довго чую, як шепочуться з Богом вони уночі, випрошуючи добра нам, а собі милості. Я забуваю про усе на ранок, але чую те кожної ночі. Буває, так гарно про них думається. Тоді я ні в чому не певна, бо така ж, як вони, бо ношу у собі їхню кров.
       Найбільший біль самотності —не біль безкінечних перетворень, а сталості. Тоді покладеш руку на камінь і підведеш її через тисячу років.
       Що сказати? Дві краплі у морі. Я не знаю самотності чоловіків. Я знаю тиху самотність жінок. Я дивуюся їхній силі, а вони певні — і дійсно так є? — що вони слабкі. Тоді мені здається, що самотність — то вічна доля всіх. Нещасний, хто цього не пройде.

СИМЕТРІЯ. РОЗХОДЖЕННЯ

     Одна вулиця у місті. Час від часу нею ходиш — то вперед, то повертаєшся. Навпроти крокує твоє відображення — мутне і непевне, у склі старої вітрини навпроти. І от, коли набридає одноманітність, хтось з'являється в кінці вулиці. Здалеку іде назустріч, ти несвідомо вирівнюєш крок по його широкому ритму. І помічаєш однаковість одягу і зросту, а потім однаковість кроку помічаєш. На площину відзеркаленої вулиці набігає тінь двох схожих постатей, що повільно по прямій сходяться. І коли між вами два кроки, ти бачиш півкроку розходження між вами.
       І той, навпроти, примічає знайоме обличчя і густий колір твоїх щік. І бачить він, як обидва відображення на нереальній вулиці посміхаюся самими лише кутиками вуст, тотожно розуміючи іронію подібної симетрії.
       І він перетинається з тобою у точці задзеркалля, на мить завмерши півкроком назустріч плече до плеча. Тільки сірий плащ ковзає складкою по рукаву такого ж сірого плаща. І кожен бачить себе перед собою, як у дзеркалі. Потім торкається п'ятою землі, і ви розходитесь далі, доглядаючи закони симетрії.

ЩУРИ

       Вночі є щур і людина. Коли світло, їх не розпізнати. Щур натягає нитяну шкірку, ховаючи лускатого хвоста в великого портфеля, біжить до установи, влаштовує, підписує, вирішує щось, радісно поблискуючи на секретарок окулярами. Він чує атмосферу кожного, його вуса жадібно їжаться, коли нанюхає свого. Щур полохливий, коли один, він не кусає, а прикусює злегка, насуваючи на запах крові рухливого писка. А вночі він сам, вночі він не криється. Він лише прикидається, що спить, щури не сплять, вони паскудять кривдників і повискують від задоволення.
       Річ у тім, що ніхто не знає, чи він щур і наскільки. Іноді вночі чутно — шкребеться, кусає за печінку, точить, точить пронизливою думкою, із середини гризе. То не щур. То совість прогризається крізь щурячу оболонку.

ТВОРЦІ ЛЕГЕНД

       Ви думаєте, вони звичайні, а то творці легенд. Щось з їхніми очима — вони бачать удалину, не розрізняючи речей безпосередньо. Тому суть не в тім, що вони бачать, а що бачити хочуть. Їхній погляд — то зіниця, обернена у глибину черепа. Вони каліки, як і кіклопи. Вони мрійники, вони іроніки, глибше них ніхто себе не висміє. Вони остерігаються кінцем ноги торкатися вуличного бруду. Вони впевнені, що відкриють нові істини, принесуть нове розуміння, створять новий світ. Вони так і називаються — творці — poetos. Вони у гордості суперечать Богу, а самі лише творці легенд.
       Але є ще інші. Ці з чогось вийшли. Десь з'явилися, щось пережили. Вони уявляють, вуличний бруд яскравіше, ніж намалює художник. Вони рвалися з нього нагору. Вони не хочуть повертати назад, бо болото засмоктує. Минулого у них нема, вони закреслили його у пам'яті, вони мають собі легенду, у яку напруженням волі повірили. Напруженням волі вони вигадують собі майбутнє, згладжуючи з пам” яті все, що не випливає з їхніх рішень. Ці самі для себе всесвіт.
       Такі два боки будь-якої творчості.

Головна