Головна

Маслик Катерина
Казки

Зміст

КРАЇНА ВЕСНИ

            Коли ночі подовшали, прийшла зима. Прийшла і залишилася, немов гостя, яку запросили на чашку кави, а вона засиділася до темна і не повернулася до себе, а тоді зосталася ще на день, і зрештою оселилася в чужому домі надовго. Хотілося б вірити, що не назавжди. Спочатку вірили. А потім перестали.
           Прокидаєшся вранці – сніг. Білий-білий, наче не топтали його вчора ногами і не місили шинами, не згрібали в купи (височили бурими курганами, а сьогодні, як і усе довкола,  незаймано чисті), наче не катали снігових баб, не вибивали пил із килимів, не притрушували піском і сіллю. Хрумкий, як відбілений цукор, як холодне яблуко, як...  
Ось так день у день хтозна-скільки часу. І кожен кущ скляний. І вечори тихі, хоч кричи. І льодяні батареї. І людям все одно, з ким говорити – зі знайомим, чи із собою, бо, злетівши з будь-чиїх вуст, слова обертаються в пар. І всі жінки нафарбовані й старі. І ніхто не дзвонить.
            Лель грів чайник над щойнокупленою гасовою лампою, а той усе не закипав. А хлопцю так хотілося зігрітися, сьорбанути крутого гарячого окропу, що він не витримав, швиргонув ледь теплу посудину об стіну. Вона дзенькнула, залишивши на шпалерах і підлозі велику мокру пляму, яку Лель і не подумав витирати. Він ще погрався, поганяв пустий чайник по кімнаті ногами (удар, іще удар), але зрештою залив у нього воду знову і закип”ятив її на смердючому вогнику своєї лампи.
         „Боже мій! – думав він.—Як мені холодно! Як я хочу тепла! Тікати. Назавжди. Далеко-далеко. Забратися звідси у веселу країну вічної омріяної весни!”
          -- А в країну кленового листу, сонця, що сходить, країну тілюпанів чи ранкової свіжості? – жалісливо поцікавилися в нього у касах аеропорту.
            Він похитав головою. Тільки весна. Ностальгічний край загубленої краси і молодості.
            Якось він прокинувся раніше, ніж звичайно, на самому світанку. Трохи розім”явся: побігав на місці, покрутив головою; нарешті, відсунув гардину і визирнув на вулицю – було безвітря, дорогою повільно і важко брів чоловік.
            Чоловік ішов тротуаром, в”язнучи по коліна в снігу, що розтавав під його ступнями, і гілки, яких він торкався, раптово чорніли, а потім спухали і загорялися зеленню. А коли він віднімав руку – сірішали, схоплені інієм,  осипалися шкаралупами раптово скрижанілих листків.
            Леля вдарило щось із середини, він заволав, рвонув на себе вікно, яке розчахнулося під сухий тріск відірваних паперових смужок, скочив через підвіконня униз (перший поверх).
            Він нагнав перехожого вже за рогом, налетів, повалив на землю і довго тузав, куди міг дістати, доки той не перестав опиратися. А тоді, задихаючись, запитав:
        -- Де вона?
        -- Ах, країна вічної весни і молодості, -- чоловік перевернувся на спину і привільно розлігся на потоптаному, зім”ятому снігу, підклавши руки під голову. Замріяність лягла на його скривавлене (розсічена губа) опухле обличчя. Сніг під побитим зопрів, а тоді ростанув, а тоді висох, і з оголеної землі зеленими густими жмутами полізла трава. – Там таке високе небо, там після дощу райдуги ростуть на полях серед кульбаб і нарцисів, там ніжнобарвні ліси, аметистові галявини пролісок і фіалок, там безперестанку цвітуть дерева: рожеві абрикоси і білопінні вишні, там зело молоде і м”яке, як розкішний шовк...
        -- Де вона? Як до неї дістатись? Одне слово -- де?
         -- Якщо хочеш, можу тебе туди відвести.
         -- Коли? Коли ж?
         -- Да коли завгодно, хоча б завтра.
         -- Згоден. Так, завтра!
            Чоловік прийшов до Леля опівдні наступного дня. Постукав у вікно, подзвонив у двері й довго чекав відповіді. Леля не було. Чоловік погуляв між будинками, посидів на лавці, подрімав над склянкою чаю в сусідній кав”ярні. Хлопець з”явився лише надвечір.
            -- Ну то як?
            -- Та-а, -- Лель зам”явся.— Поки що відбій. Нема в мене грошей. І паспорт я здав фотографію вклеїти.
            -- Який паспорт? Які гроші?
            -- Скажеш, не знадобляться? Нізащо не повірю. Кругом треба. Зайди на тому тижні. У понеділок. Точно.
            -- Да що ти гарячкуєш, чудак, -- казав чоловіку Лель через місяць.—Я ж тебе не тримаю. Ти розповів, як туди добиратися? Розповів. То я й сам врешті-решт дійду. Ось лише свою дівчину умовлю. А то кидати її чи що?
            Чоловік врешті плюнув, перестав до нього ходити і кудись подівся – чи рушив далі, чи повернувся до своєї райської країни.
            А у Леля – справи, справи, справи. І дівчина не хоче. І батьки не дозволяють.
            Врешті, не така вже й погана річ зима. Красиво. Продукти не псуються навіть без холодильника.
           Жити можна.

Скляні джунглі

 Мініми Майстер лабіринту Романтик на селі Казочки Просто так історії Статті Вірші Переклади

Rated by PING

Hosted by uCoz