Головна

Маслик Катерина
Казки

Зміст

МОЙРИ

       Мойри мешкають у ветхому селі над малою річкою, на лакову гладінь якої влітку спливають білі та жовті лілеї та яку щорік сильніше затягує дрібна густа ряска кольору ніжної городньої лободи. Живуть, виплітаючи світові долю. Їхня хата міцна, цегляна, складена ще в роки блаженного суспільного невідання, а з родичів у обласному місті лише нерідний племінник. Їм близько п'яти тисяч років, і ніби мусять вони пам'ятати той час, коли важко падали з неба ангели, але цього не пам'ятають. Живуть Мойри, не знаючи про себе нічого. Одна була одружена аж цілий тиждень, доки чоловіка не забрали на війну, друга весь вік дівувала, а третя нещодавно поховала хазяїна й оселилася в сестер.
       У всіх у трьох сухі натруджені руки, які завжди, навіть у сні, рухаються, єднаючи і розводячи, зв'язуючи й розриваючи невидиму нитку чужого життя. Руки знають, чиї вони, і тому люблять тягнути, сплітати і розплітати — вінки, доріжки, трави, снопи, мотузки, що знадобляться десь у господарстві.
       Коли сходяться двоє людей, зустрінуться поглядами і розійдуться — це Мойри випадково звели і загубили дві нитки.
       Коли хтось, уже не думаючи, ступив у темряву — чи то у воду, чи то у безвість, а потім лише скрипку (чи то лист, чи то пам'ятку) знайшли побіля мосту — це тонкі пальці зім'яли, заплутали долю — свідомо або вві сні.
       Старі не відають, хто вони такі. Вони не винні ні у чужих бідах, ні у смертях. Такий собі збіг моментів, який приймаємо за причину і наслідок. Суха статистика накладається на живий порух рук. А в чому винні? Питання задають не баби, їх не цікавить філософія. Його задаю я, а може, і ще хтось у цю хвилину. А, може, кілька людей.
       А восени рукам роздолля — в'яжуть цибулю, розвішуючи тугі її коси подвір'ям на безкінечну заплутану нитку. Живуть окремим життям, метушаться, здирають пергаментну шкірку з рудого м'ячика, обтирають присохлу землю. Як павуки вовтузяться тонкими пальцями-ногами. Мойри працюють мовчки, без запалу, спокійно, знаючи, що все одно колись скінчать роботу — хоч сьогодні, хоч завтра.
       Одна баба розриває ганчірки на мотуззя, інша плете, третя навішує. Голови цибулі лягають гронами, стулені хвостами — вкраплені в жовто-руду фарбу ситі польові миші — обсихають, шурхотять. І радіють баби не з того, що кілька малят народилось і хтось знайшов у цю мить своє щастя, а тому, що цибуля вродилася гарна, туга, гладкошкіра.
       І нічим не відрізниш від решти людей цих стариць із солодким варенням усмішок, звареним із яблук-падалиць і груш-дуль, крупчатих, як мед, і великих, наче кулаки.
       А далеко-далеко біля білих дверей лікарні стоїть чоловік, утиснувши нігті в пітні долоні, мовчить, а тоді червоніє і швидко-швидко говорить, плаче, погрожує. Його руки гладить бліда породілля, у якої знайшлася мертва дитина, знизу заглядає у вічі.
       "Нічого не зробиш. Сама винна, сама винна".
       І далеко-далеко хтось каже, відводячи погляд: "То жах".
       І десь лунає довгоочікуваний плач і мати змучено косить очима на червоний згорток у чужих руках.
       І хтось обертається на крик і падає без тями.
       І так далі, і так далі...

Скляні джунглі

 Мініми Майстер лабіринту Романтик на селі Казочки Просто так історії Статті Вірші Переклади

Rated by PING

Hosted by uCoz