ћаслик атерина |
||
«м≥ст 1. ќс≥нь |
—то рок≥в самотност≥. 1. ќ—≤Ќ№ Ѕула над м≥стом ос≥нь.
Ќависла, згустилас¤, безк≥нечно на м≥сто падала,
¤к неск≥нчено падаЇ з дерева альфа ≥ омега
листопада: легкий сув≥й ¤скравого пергаменту,
вкритий павутиною л≥тер позасв≥домого
л≥тописанн¤. ≤стор≥¤, розказана ним, кожного разу
≥нша, вона плутаЇтьс¤ у розгалуженн¤х верс≥й ≥
неп≥дтверджених факт≥в, що проход¤ть повз нас
непом≥тно ≥ несуттЇво; лише колись досл≥дник,
побачивши на густо-чорному скол≥ вуг≥лл¤
ребристий в≥дбиток, спроможетьс¤, мабуть,
прочитати його генеалог≥ю ≥ долю, ≥ нав≥ть не
пом≥тить, що прожилки ≥ к≥сточки складаютьс¤ у
нескладний шифр природноњ азбуки, ¤ким
записуютьс¤ кожного року у багр¤ноносносному
вересн≥ —лова Ѕога. |
| Ќа одн≥й ≥з старих
вулиць, серед двор≥в, де немаЇ шуму ≥ посп≥ху
великого м≥ста, Ї будинок, що у повн≥й м≥р≥ таку
ос≥нь виражаЇ. Ќап≥вблагословенна пора року
назавжди вт≥лилась у нього дивно й ≥рон≥чно Ч
вмиранн¤ повторюване ≥ вмиранн¤ пов≥льне Ч Їдин
к≥нець. ћоже, нав≥ть, не сама ос≥нь, але
заперечливо-≥нфантильний стан душевноњ
розм'¤гч≥лост≥, велика дол¤ у ¤кому належить
сантиментам ачи л≥ризму, ачи печал≥ за бутт¤м.
“ака печаль Ч всезагальну, з чим би вона не
в'¤залас¤, в≥дчуваЇтьс¤ гостро ≥ переконливо
саме восени, на перед≥л≥ бабиного л≥та, ≥ вдруге
Ч коли обл≥таЇ лист, а земл¤ наливаЇтьс¤ г≥рким
полинним духом. Ѕудинок зас≥вав саме це Ч ту в≥чну печаль за бутт¤м, ¤кою ≥ Ї ос≥нь. ∆аль за глибокою давниною, стар≥стю чи дитинством, за ≥люз≥¤ми втраченого часу, причини ¤кого не в учорашньому дн≥, а у давноминулому. ƒоход¤чи до точки кола, за ¤кою сама есхатолог≥¤, час упов≥льнюЇтьс¤, уос≥бнюЇтьс¤, одриваЇтьс¤ в≥д предмета, ≥снуЇ окремо, еластичний наст≥льки, що можна його зрозум≥ти ≥ осмислити. як ус¤кий предмет неживий, позадушевний, цей д≥м давно вже Ї уособленн¤м часу, що колись в≥дбувс¤; п≥щиною, що не пройшла кр≥зь голчане вушко. —еред ≥нших забудов вулиц≥ в≥н вир≥зн¤Їтьс¤ самотн≥стю Ч ос≥бн≥стю в≥ку, статусу чи епохи. —тарий д≥м, обплутаний павутиною злущеноњ фарби ≥ патьок≥в, що розповзлис¤ по ст≥нам тонкими лапами, впа¤ними у заглибини змитоњ штукатурки, р≥ч зношена ≥ непотр≥бна; оранжево-сиз≥ гриби, що прокидаютьс¤ навесн≥ з першими дощами; кос≥ плутан≥ щ≥лини Ч немов зморшки на в'¤л≥й шк≥р≥ старик≥в. —ид¤ть вони у зелен≥ двору один б≥л¤ одного на лавц≥, не розмовл¤ючи, без думок, корифењ вегетативного мистецтва спогл¤данн¤, всотують у себе по-ранньоос≥нньому щедре сонце, вловлюючи лише коливанн¤ пов≥тр¤, коли хтось проходить поруч. √уби, м'¤ко покладен≥ одна на одну, волають про нем≥чну беззуб≥сть, голови з сивими кучер¤ми з-п≥д вицв≥лих хустинок п≥дсл≥пувато мружать оч≥, повертаючись у б≥к тихого чужого голосу. —онце вони ще бачать. ѕ'ють ос≥ннЇ сонце. ≤ будинок. —тарий ≥ нем≥чний, нерозумний, зморшкуватий, ¤к немовл¤. ™ так≥ старики, ¤к≥ гаснуть пов≥льно, дивуючи сус≥д≥в безцеремонн≥стю ≥ дивакуват≥стю. ¬они важко рухаютьс¤. ѕро них забувають Ч сус≥ди, д≥ти. ¬они й сам≥ не пам'¤тають, чи ще ≥снують на ¤комусь б≥лому св≥т≥, плутають минуле з майбутн≥м колишн≥х фантаз≥й. |
| …ого одцурались сус≥ди,
кинули старого напризвол¤ще. ¬≥н обр≥с цв≥ллю ≥
павутинн¤м. ¬тратив з≥р великих в≥кон.
ѕорушилась л≥пнина. « димар¤ п≥дн¤лись дв≥
топол≥ ≥ засипали лист¤м дах. …ого забули. ¬ наш
час кидають, забувають ≥ губл¤ть багато речей. Ќев≥домо, чи значивс¤ в≥н у ¤кихось документах. «даЇтьс¤, н≥. “онкий пап≥рець, що зв'¤зував колись його з ≥снуванн¤м, десь загубивс¤, чи взагал≥ в≥н був? ћожливо, не≥снуванн¤м по¤снювалас¤ його самотн¤ в≥дчужен≥сть. ÷ей старик галюцинував на¤ву, ус≥ма своњми в≥кнами, провалами ≥ щ≥линами, змитою штукатуркою у барочних вибриках ≥ химер≥¤х, у зламаних ст≥нах п≥зн≥ших перебудов. ¬≥н ц≥ливс¤ у св≥т матер≥њ св≥том у¤ви ≥ маразматичних сн≥в. Ѕудинок спав. —ни були похмур≥ ≥ тих≥, повн≥ вищанн¤ ≥ павук≥в. ¬они мало-помалу сочилис¤ з нього, ¤к гидь з недол≥кованоњ рани, викликаючи у зап≥зн≥лих перехожих ≥рреальн≥ асоц≥ац≥њ ≥ неспод≥ван≥ здогадки. ¬≥н став непевним Ч одним з фасаду, р≥зним Ч з середини, ≥ншим Ч з в≥дстан≥ у два кроки. “е, що здалеку видавалось тонкими витребеньками, ледь не мальованими стр≥лами, при достатньому розгл¤д≥ ставало нав≥ть не палиц¤ми, а списами. Ћедь тримаючись в≥д старост≥, вони загрозливо нависали, розсипаючись на очах шматками, гинули, розтираючись на порох дощами ≥ засушливим в≥тром. ¬ темн≥ ноч≥ видно було, ¤к в≥д пов≥льного, але неск≥нченого току сн≥в тремтить над щербатим дахом пов≥тр¤, колихаючи траву у в≥дв≥дних бар'Їрах ≥ покруч≥ дерев у щербинах цеглин. ƒ≥ти час в≥д часу випускали в пов≥тр¤ шмати густоњ схожоњ на пил субстанц≥њ, мандруючи його лаб≥ринтами, лел≥ючи в дороз≥ холодок страху. ѕереступаючи через страх, вони залишали його там, за порогом, покритим нездоровою погр≥бною вогк≥стю, в≥д ¤коњ чорн≥ло дерево ≥ кольоровими грибами цв≥ли ст≥ни. |
| Ѕудинок спав.
Ќамагавс¤ в≥н так затримати невгасимий процес
свого розпаду, чи задушити час у соб≥, ¤к дитина
намагаЇтьс¤ безсонн¤м в≥дкласти прих≥д нового
дн¤? „и не був сон будинку под≥бною спробою? „ас,
¤к вода, з дощами зат≥кав у пробит≥ в≥кна, але не
мав ¤к його гризти, затриманий у нутрощах
павутиною старечих думок, сн≥в ≥ фантаз≥й.
«алишаючись у середин≥, час з володар¤ ставав
жертвою, з павука Ч мухою, недобитою здобиччю. ≤
сто¤в будинок Ч рибарем часу. ƒесь у його
закутках можна було знайти поклади минулого,
спресован≥ безк≥нечними прот¤гами у товст≥ шари
сирого туману. «атриманий у стад≥њ розпаду час
консервувавс¤ у в≥кнах, що в них не
надилозагл¤дати. „ас њв будинок знадвору, д≥м пожирав його всередин≥, забуваючи безсумн≥вн≥ реч≥ ≥ зам≥нюючи њх парапсих≥чними законами Ч спав ≥ множив всередин≥ своњ сни, а сни його множили безсонн¤. —то рок≥в самотност≥ н≥ дл¤ кого не минають безкарно. |
|
| ћ≥н≥ми | —кл¤н≥ джунгл≥ | —татт≥ | ¬≥рш≥ |
