Жнива

Головна		Маслик Катерина Скляні джунглі
	Форум	Маслик Катерина Скляні джунглі

Зміст

Жнива
Казки пізньої осені
Королева на битві
Музика при дворі iмператора
Посуха у скляних джунглях
Ігри з розумом
Мушля
Нечестивці
Дармоїд
П'яниця

ЖНИВА

        Взагалі було тихо. Тиша здригалася від спалахів і липко затягувала під полу. Дошки палуб вкривала тонка шкірка осілого порохом перцю, корабель йшов собі течією без вітрил, без керманича, як котилося над водою сонце.
       Крізь нього проходило широке похитування палуб і скрип канатів. Вгорі щогли хрестами ломилися в небо.
       Виринув із напівсну. Водою, що знайшов трохи в кухлях обтер сухі губи. Скількись мерців постягував за ноги в океан. У трюмі важко гуркотів бочками, шукаючи воду. У котрійсь з безкінечних бочок вона була - тепла і затхла, він хапливо ковтнув і умився майже соромливо.
       Між бочок знайшов ще одного мерця. На перший погляд він розчув нерозбірливе шамотіння, нахилившись до сухої шиї вщерть. Він витер мокрим рукавом тоє обличчя, принісши води у жбанку, і слухав того шамотіння, аж доки не зробилося воно йому піснею, сів поруч і підспівував. Ла Галлас з-над Дніпра родом, зустрів свого. Витирав водою йому щоки, і все чекав, доки той отямиться. Ла Галлас, французький офіцер. Він би спитав його:
       - Звідкіль, брате?
       Той би відповів:
       - З Лубен.
       Ла Галлас вдивлявся в нього неживого і молився, щоб не вмирав той до вечора, бо лишався би чорничної ночі сам. Він любив зараз того слабого іншого. Дуже-дуже. Він знав його широко, як поле.
       - Я із Ніжина.
       Золоті куполи, золота осінь над полями.
       - Королеві служиш, брате, чи собі?
       - І собі, і королеві.
       Той шамотів і віяв, ще живий. Густий вечір лився на обох. Він спитав би:
       - З ким пішов, брате?
       Той би відповів:
       - З Орликом.
       - Я з Мазепою, брате.
       Після соромливого мовчання, мо додав:
       - Хай там їм буде легко.
       Ла Галлас розмочував сухарі і пхав квашу собі між губи. По краплі поїв того водою.
       - Піде дощ, брате,- дихав важко.- На день води буде, а там, може, піде дощ.
Той би спитав:

       - А як не буде?
       - Так прийшов час помирати, брате.
       Приходив ранок і тягнув солодкою нудотою. Ла Галлас побрів і поскидав мертвяків у воду.
       Він би сказав:
       - Немає попа.
       І, може, понадіявся б на дощ.
       Він би сказав:
       - Будем сповідатися один одному, брате.
       Дошки мліли від сонця, запікалося горло і голос був порваний і хрипкий.

       - Мабуть сьогодні, брате.
       - Хай так.
       Той став бина коліна, важко впершись у дошки кулаком.
       - Грішний я. Думав про багатство і любив срібло. Шукав скарбів. Зневажав сумирність, пив, як свиня. Якщо даси, Боже, це спокутую. Маю вдома сина. Повинен вже бути здоровий хлопець. І перед ним завинив.
       - А чого пішов з Орликом?
       - Тесть заїв, собака, прости мені, Боже. І ти, брате, прости.
       - Бог простить.
       Ла Галлас став на коліна і похилив голову.
       - Я залишив стару бабу. Нікого не маю, тільки її. Не знаю, чи вмерла, чи ще жива. У нас у роді довго живуть, може, жива. Я залишив їй поле, і гроші залишив. Але що тих грошей, як у хазяйстві робити нема кому. Я брата, як був він ще живий, обідив.Як ділив батько поле, казав врізати йому ланку під горою. Я не врізав. Жаль було, хороша ланка. Може, його дітям від баби лишиться. Я гроші любив. Я мав зло на гетьмана, як став на службу до короля, і досі маю. Думав ось вертатися додому.
       - Під царя?
       - А хоч би й під царя. Служив же я королеві. Прости мені, брате.
       Той би спохмурнів і не підводив голови, дивився в землю.
       - Бог хай простить тебе,- сказав би, підводячись,- а я не можу.
       Ла Галлас гостро глянув на нього вгору.
       - Прости, брате.

       - Все, але гетьмана не прощу.
       - Прощай!
       Він схопився за ніж, витягнутий з-за халяви. Той мав і свій. Вони так стояли один навпроти одного, похитуючись, бо хиталася палуба.
       Той би першим опам'ятався, плюнув би далеко убік. Ніж сухо стукнув руків'ям об нагріті шпальти дошок.
       - Прости мені, брате, сказав той, опускаючись на коліна.
       Ла Галлас став на коліна поруч.
       - І ти мені, брате, прости.
       Ла Галлас усміхнувся, він напівсидів, голова його хилилася на груди, як стиглий колос. Він думав про службу і про долю, і про те, що жнива.
Згори котилося сонце, і вода була жовта. А йому здавалося, ніби це поле, корабель пливе по гарячому житньому полю, і колосся шамотить тихо під вітром. Так здавалося. А десь далеко-далеко над осіннім полем крізь туман ішов дощ.

Головна

Мініми

Майстер лабіринту

Статті

Вірші