Маслик Катерина |
||
Зміст |
ЗОЛОТА РИБА -- Ти глянь, яка рибина,--
худющий довгоногий хлопчина тримає проти сонця
півторалітрову банку з каламутною водою, збитою
нервовим рухом слизького лускатого тіла.
Перелякана риба, тільки-но підступно вихоплена з
облудно спокійного і теплого мілководдя озера,
метляється, шкребеться боками об прозорі й
тверді, як лід, стінки. Вона не така вже й велика, з
пів хлоп’ячої долоні. Потроху заспокоюється,
потім непорушно зависає і, розчепіривши плавці,
повільно опускається на дно. |
| -- У банку випущу. -- Здохне вона в банці. -- От у нас є акваріум,-- хваляться два біляві хлопці-близнюки.-- І рибки усякі. -- А золоті? -- Таких нема. -- У мене буде,-- довгоногий забирає банку і вибрідає на берег. -- Золота, -- пирхає хтось. Хлопці розходяться, уважно вдивляючись під ноги, вишукуючи і собі такого ж щастя. -- Звичайний карась, -- підхоплюють близнюки.-- Ми таких коту ловили. На іншому озері. Вудкою. -- Карась срібний, -- заперечує найстарший серед гурту лобань Саня, енергійно стукаючи їх по спинах. -- А ця якась жовта. Вони мусять погодитися, подавлені його безсумнівним авторитетом. Власник риби витирає банку светром і залишає її біля молодої жінки, що сидить на березі, вигріваючись на травневому сонці. -- Може, досить? – безнадійно запитує жінка довгоногого хлопця. -- Ну ще трошечки, Маріє Микитівно! – просяться з води. – Ще півгодиночки! -- Маріє Микитівно, ви подивитесь? – говорить він. – А я ще половлю. -- Звичайно, -- зітхає жінка, переставляючи його банку у власну тінь. |
| Марія
Микитівна вчителька терпляча. Можливо, тому, що
їй лише дев’ятнадцять років і вона вперше цієї
весни сидить на сонечку, мріє, напівдрімає,
напівслідкує за своїми вихованцями. Взагалі
планувалася екскурсія – у центр, до музею,
дивитися картини і слухати завчену напам’ять
високоінтелектуальну розповідь
високоерудованого екскурсовода. Але прийшло аж
п’ятеро. Культурний відпочинок з п’ятьма
бешкетними хлопцями. Гіршого важко уявити. Тому
хтось (напевне не вона) запропонував: „Сходимо на
озеро”. Марія Микитівна не відразу зловила –
чому саме туди. Вони поблукали берегом,
налазилися по салатних заростях верболозу і
тогорічних покладах пластикових пляшок.
Хлопчаки ловили яскраво-зелених ящірок, а потім
відпускали. Саня вполював якусь чорну, із
жовтогарячими плямами на голові (учителька
пожартувала – наче в короні), засунув у підібрану
пластикову пляшку, щоб віднести додому. По тому
він розговорився і розповів Марії Микитівні, що в
нього вже живе вуж і черепаха і що він таємно від
батьків розширює коло свого зацікавлення.
„Хочете, подарую?” -- раптом розщедрився він.
Учителька кивнула, і полонений саламандр
перейшов у її власність, після чого їй довелося
прослухати лекцію, як цю звірюку годувати мухами. Поглянувши на вихованців, Марія Микитівна помічає, що довгоногого взяли в роботу близнюки. Ця трійця стоїть окремо і збуджено про щось шепочеться. Вона прислухається, і їй відлягає від серця – мова усього-на-всього про рибу. -- Та це мутант. Жовтий карасюра. -- А шо, завидно? У вас лише мальків трохи. Мальків хто хоче може зловить. -- Ну, ти... -- Давай махнемося. Ми тобі п’ять наліпок -- ти нам рибу. -- Відчепіться. Не хочу. Близнюки, стиснувши плечима, відходять, але Марія Микитівна добре їх знає і розуміє, що однією спробою справа не обмежиться. |
| Чесно кажучи, вона
мало уявляє собі, як опише заплановану екскурсію
директору і пояснить мокрі голови і одяг
батькам своїх бешкетників. Їй би треба сказати
своє суворе тверде учительське слово, заборонити
неподобство, повидьоргувати дрібноту із води,
вона ж ще як слід не прогріта – яка там теплінь у
травні, хоча і казали ці шибеники (під великим
секретом), що вже навіть купалися. До того ж
сьогодні треба навести сякий-такий порядок у
класі, хоча б поскладати зошити, бо завтра там у
когось екзамен. Але поки що дванадцята, і сонце
хороше, і хлопці ще не втомилися. „Шкребешся?” – запитує Марія Микитівна в ящірки, витягаючи її з-під купи хлоп’ячих кульків. „Плавай, плавай,” – стукає вона по банці, і ставить пляшку з плазуном поруч – щоб не забути, коли йтимуть додому. І зривається рознімати хлопців, які раптом затіяли бризкатись. -- Добридень, -- каже Золота Риба Саламандру. – Ну як, знову? -- Доброго здоров’я. Атож, -- відповідає той. -- І хоч би хтось бажання загадав, чи що,-- жаліється Риба. – Ніякого тобі поняття. Варвари. Не розуміють. Може, зі свого боку спробуєш домовитись? -- Одружусь, -- замріяно каже Саламандр. – Я вже закохався. Така цяця. Буде русалкою, королевою змій, ящірок та інших хтонічних істот. -- Аякже, аякже, -- єхидствує Золота Риба. – Їй дуже личитиме лускатий хвіст. Тільки у нас, у риб, автономія. І взагалі республіка. Хай живе. Геть чужинців і таке інше. Ну скажи, звироднілий шкаралупчастий нащадок динозаврів, у яку екологічну нішу ми втулимо таку королеву? Саламандр тут же ображається і демонстративно прикидається мертвим. |
|
| Мініми | Майстер лабіринту | Романтик на селі | Казочки | Просто так історії | Статті | Вірші | Переклади |
