Головна

Маслик Катерина
Казки

Зміст

БАНАЛЬЩИНА

       Іва саме підмазувала погріб, той його бік від сусідів, що за рік облущився, коли бабуся покликала її. Дівчина з неохотою (цемент застигне)  плюхнула щітку у відро з водою, від чого та скаламутніла і пішла пузирями, перескочила невисоку огорожу, ледь не перечепившись через балію, яка стояла під нею, скубнула з дерева дві вишні, шикнула на собаку, кинула квітку козі, зчинила переполох серед качок і зайшла до кімнати.
       -- Сідай тут,-- показала їй бабуся на своє ліжко. – Дивися.
       Вона витягла із шафи на покривало охайний стос кольорових хустинок, шерстяних і бавовняних, старих, набивних,  дбайливо перекладених газетами, щоб не псувала міль.
       -- Вибирай, дитино.
       Бабуся примостилася навпроти,  ніжно торкала яскраві чотирикутнички, пригадувала щось, гладила, оцінюючи й вихваляючи, умовляла: ця тепла, товста, геть шерстяна, а ось тут глянь, які троянди. І даремно Іва відмовлялася тим, що у житті їх не носитиме, бабуся таки примусила її узяти кілька: квітчастих, білих та одну чорну.
        -- Зачекай трохи.
       Вона прибрала хустини, а натомість дістала перев’язані ганчіркою рушники, що їх, як Іва думала, збирала собі на похорон.
       -- Щось подобається? Іще...
       Простирадла, наволочки, підковдра. Бідненькі, прості, куповані хтозна років тому в маленькому, єдиному на всіх п’ятсот мешканців сільмазі.
       -- Ну ось,-- зітхнула бабуся.— Буде тобі від мене на придане, бо, мабуть, вже й не діждуся.
       -- Та чого, ба, -- тремтячим голосом  відказала Іва, -- дочекаєшся.
       І, притулившись до бабиного плеча, що щемно пахло самотньою старістю, захлипала. Обидві потужили трохи, кожна про своє: Іва про долю, що ніяк не зв’яжеться, бабуся – про неміч, яка усе ж наздогнала її наприкінці нестерпно довгого життя.
       І це було літо.
       А восени до Іви прийшло кохання. Забрело, швидше, повернулося, бо було хоча і не перше, але настільки давнє, що могло б називатися таким. Звивалися тумани, трусилася мжичка, злітали пластини бурштинового листя, голуби табунцями паслися на споришу. Іва носила золоті яблука з нічийного саду за своєю шістнадцятиповерхівкою, вимащувала сусідським дітлахам носи повидлом, а коли лягала спати, снилися їй кавуни і червоні гори лакованих помідорів.  І ходила зі своєю любов’ю містом. Листя під ногами шерхотіло, м’яке, як пір’я, хлопець шепотів їй щось на вухо, гладив руки, і його ніжність ножем краяла її стародівиче серце.
       А вгорі ключами у вирій летіли качки і кликали: „Де наша діва, де наша Іва...”
       І ставало від того почуття її гірке і непевне, як дим. Бо знала, знала напевно, що нинішня її гарячка,  маячня, щось темне і недомовлене, не завершиться нічим, триватиме доти, доки не настане зима чи тверезіння, і її уникатимуть, і ще чекають на неї холодна ввічливість і короткі перемови по телефону. Як записано на персні Соломона: все минає, мине і це.
       Але не приносили ті слова їй спокою. Коротшали дні, коротшали зустрічі, і ревнощі, терпке осіннє диво, потроху роз’їдали їй душу. Якою вона стала сухою і недоброю, як на нього сердилася, як не називала. Наче відрізало їй шматок серця тим же ножем, який виточував із нього ніжність.
       І тільки-но схаменулася, що хіба ж так можна („Невже ось так кожного разу? Та хай йому абищо. Не бажає вона, не буде ревнувати. Нехай ідуть куди і з ким хочуть. А з неї досить того відчуття”), як померла бабуся.
       Цього разу не видужала, хоча хворіла не більше, ніж кожну зиму. „Знала,”-- подумала Іва, почувши звістку. Розсердилася на себе, загнала думку подалі, і вона від того стислася, скрутилася калачиком у найдальшому закутку її душі. І лише вночі, коли ніхто не бачив, Іва випустила полонянку, і та лячно переступила поріг, принесла літо, запах вишень, теплого молока і старості,  й Іва заплакала, і довго не могла зупинитися.
Їхала на похорон, і всі три години дороги до села в ній, як у порожньому домі, билося і гуло: „Вічная пам’ять, вічная пам’ять”, а коли закривала очі, стрибало під повіками, і було однаково – за бабою і за любов’ю, яка теж тієї ночі померла. І тримало, розраджувало, коли ввіходила до набитої людьми хати, коли прикладалася до жовтого кістяного обличчя, коли дивилася на заляпані ластовинням неживі руки, зв’язані біленькою ганчіркою, і на свічку поруч, і коли тітка раптом заголосила, і плакати було не соромно, і коли нерівно опускали в небуття труну, стукотіли по ній грудки холодної глини, і коли потім бродила подвір’ям.
       Вишні облетіли,  білений Іною погріб обідрали дощі, собака вискотів і кашляв, закритий у буді, козу продали.
       А за хатою, Іва побачила, купою лежало сіре пір’я качок, забитих на поминки.

Скляні джунглі

 Мініми Майстер лабіринту Романтик на селі Казочки Просто так історії Статті Вірші Переклади

Rated by PING

Hosted by uCoz