Маслик Катерина |
||
Зміст 1. Осінь |
2. РЕВНОЩІ Вона намагається осягнути,
що будь-яка дія є порушенням рівноваги спокою. І
добра, й лиха. Будь-яке почуття дорівнює дії і
переходить у неї непомітними картонними шляхами,
розпочинаючись, як з порогу, з візити і
закінчуючись кресленням спальні і одинокого
ліжка. Але до чого така непевність? Їй
подобається сидіти поряд і слухати неголосний
несміливий голос, що проникливо читає Платона і
який не дозволяється перебивати чудними
зауваженнями, що йдуть, швидше, не з хибного
розуміння античної філософії, а з античного
бажання аналізувати почуте. О, вона це добре
розуміє. Його перша візита надовго запам'яталась,
вона і тепер із задоволенням собі згадує, як він
зайшов і спалахнув від її запитань, і як
повернувся вже з батьком, який з того часу не
спускає з неї під час занять важкого
батьківського ока. Марічка теж про це пам'ятає. Он
сидить у тіні і ворушить губами із бажанням
осягнути незрозуміле, але це не приховує легкого
рум'янцю на скронях і відстороненого виразу
обличчя. Леся навіть думає, що сестра нічого із
сказаного не розуміє, вона просто слухає його, як
слухають воду біля струмка. |
| Чудовисько із очима
злими й зеленими. Ревнощі тяжіють до пристрасті,
не до любові. Любов тиха, як голубиця, пристрасть
хижа, яко вовк. Любов віддає, пристрасть хоче
мати. Любов є матір'ю доброчинності, пристрасть —
приховане самолюбство. Ну що ж, видать, пристрасна і ревнива. Кленовські заможні, їх дім не минають стороною. Господар добрий до захожих, навіть якщо це вбогий подорожній, пам'ятаючи, що сам Христос приходить до людей у такій личині; добрі й дочки, красиві і тямущі: знають шити, вміють грамоти і грати на клавікордах. Вони великі майстрині писати листи, часто одна одній із челядиною посилають: "My люба сестричко…" Знаються на господарських справах, бо займалися цим ізмалку ще за паньматки, а після її смерті й самі; вміють вклонитися гречно. Леся й Марічка. Старий Кленовський лиш радів із їхнього щебетання. Учитель складає докупи книжки і вклоняється, а Леся слідкує за ним із вікна — чи не оглянеться він назад, не подивиться на неї? Іде і не озирається, іде, втупивши очі в носаки черевик, щось шепоче губами. Але Леся все одно махає йому і кривить обличчя у спину. Батько хитає головою, але і йому смішно, ну що ж, старий дурню, а Марічка не сміється, холодними очима дивиться на Лесю, копилячи губи, наче образили. Кленовський сказав йому: ні. Не може віддати він Лесю за нього, і не тому, що вони заможні, а він убогий — грошей Кленовські мають досить, лише б жили в мирі та любові, лише б щастя та діти, хоч і кажуть у місті, що він скупий, але не скупий — лише ощадливий, але не годиться молодшу віддавати попереду старшої — ніхто так не робить, і він не робитиме як би вони не любилися і що б йому не казали. Нехай почекає якийсь час, доки знайдуть Марисі жениха, а там буде йому і Леся. |
| Леся
вишивала дрібними перлами по червоному оксамиту
у світлиці, дослухаючись до невиразного
бурмотіння за дверима, Марічка ж сиділа перед
вікном із сухими очима й про себе плакала, а коли
вийшов батько, сердитий і незадоволений,
кинулась до нього в ноги. Пожалійте, татоньку, не віддавайте за нього Леську, люблю його, татоньку, в монастир піду, якщо за себе не візьме, пожалійте, ой, татоньку… Ну й іди, кричить собі Леся. Чекають тебе, дурну, там, чекають… Батько плюнув і вийшов, зірвавши злість на дверях, стіни затряслися, так хляпнув. Знов вишиває Леся, його чекаючи, але чому не приходить він? Її минає? А Марися міниться, така рада — чепурна й весела. Зна Леся, чому весела, підгледіла, коли розмовляв з нею, вона лише кінчик пальця дала поцілувать, сестричка-зміюка. Зелені очі у Лесі, а у Марічки блакитні. |
| Так, справа ваша. Марічка аж
підскакує. Злагодим весілля, й дім я вам
надивлюся. Мир і любов. Лише з Лесею негарно
вийшло, та вже й самі порозумійтеся. Прийшла в місто моровиця. Помер старий Кленовський на початку пошесті, а молодих хвороба забрала в кінці її, в один день. Леся вела їх на кладовище, лишень не кривавими сльозами вмивалася, випроваджаючи сестру та батька на той світ. Жила вона після того одна дівкою, хоч женихів до неї сваталось багато, всім відмовляла. З батькової спадщини вділила частку на монастир на вічне родині вспоминання, роздала убогим, частку віддала на школи. Помирала у війну без сповіді, вихованці призналася, що отруїла сестру та її чоловіка. Але не зрозуміла вихованка її, чи каялась вона в тому, хоч як намагалася це осягнути. |
|
| Мініми | Скляні джунглі | Статті | Вірші |
