Майстер лабіринту. Кость

Головна		Маслик Катерина Майстер лабіринту
	Відгукнутися	Маслик Катерина Майстер лабіринту

Зміст

1. Осінь
2. Ревнощі
3. Рівновага духу
4. Любов
5. Суперечка
6. Симетрія
7. Чужий
8. Пригода
9. Про спорудження лабіринтів
10. Дивні істоти лабіринту
11. Кость
12. Оксана
13. Осінь-весна

11. КОСТЬ

       Здалеку машина була схожа на жука, що лежить мертвим: притиснуті до боків надкрилля, скошена голова, зів”ялий вус антени, під огрядне черевце підібгані лапи з шипами суглобів. Кость пнув жука у бік, жук ікнув, затрусився і розчахнув двері. Кость заскочив у машину. Струсонув воду з ворота і рукавів. Тут було також сиро і холодно, душа відривалася від губ і пливла під стелю, але не було дощу. Кость сів до вікна, скло помалу пітніло, Кость протер його, але все одно нічого не побачив: знадвору скло заплював дощ. Кость зітхнув.
       У салоні було порожньо, біля водія стирчало двоє вогких голів, під ними коміри як таці, темні від води. Водій видихав дим у відкрите вікно. Дим випливав через скло у залиту водою околицю. По-одному підходили люди і тиснулися докупи, відсапуючись білим паром. Вікна заплакали росою.
       Дверцята хряпали, жук трусив з боків краплі на коліна Костю. Відкривалися, зачинялися; знадвору із дощем залітали речення — скалічені, відірвані від сюжету, набір речень для гри, як кольорові кільця без кілка. Чоловік і жінка сварилися у світлі розбитого вітром ліхтаря. Він щось пояснював, вона не хотіла розуміти. Він брав її раз у раз десницею за плече, і раз у раз вона знімала його десницю, відвертаючи чоло. Він пригортав її до себе і знову говорив у вічі, і обличчя в них були винуваті, як у ангелів після гріхопадіння.
      Любов. Нема де сховатися.
       Аби все життя разом до смерті, і померти в один день.

          Аби на якомусь з кіл скандінавського пекла вийти з гри, яку долає лише двогостре терпіння.
       Машина рушила. Вона хиталася і далеко цвіркала водою з-під коліс. Кость закрив очі. Говорили анекдоти і сміялись на два голоси. Кость згадав людей під ліхтарем. Їм би не сперечатися. Їм би просто простити. Вони з Оксанкою не сперечалися. Вони розійшлися просто. До кінця. Вони залишилися наодинці, але пусті. Пусто і порожньо.
       Навіки проклята велика льодова пустеля.
       Кость розплющив очі. У салоні горіло світло, вікна підтікали розведеною деревами синькою. Образа. Кость ніяк не міг від неї відв”язатися. Неприємно, наче необачно наступив п”ятою на скло — скалка у п'яті Ахіллеса.
       Вони розберуться. Схаменуться.

       Кость встигнув поглянути у вікно.
       Він повертався, дивлячись собі під ноги і заховавши голову у високий комір. Дощ пішов містом далі, залишився холодний вітер.
       Каштани, такі ж сірі, як і стіни п”ятиповерховок, ліниво ронили в мокрий грунт залишки лакованих кульок, вони падали в багнюку і лежали там, темні і блискучі, наче ситі очі їжаків. Кость ішов все повільніше, а за рогом підняв очі і зупинився. З глибини двору з-за нерівної дров”яної огорожі і темних хащів віт ледь видно було старий самотній покинутий всіма забутий будинок. Вони постояли і подивились один на одного. Кость першим відвів погляд.
       Оступився в калюжу, засичав і застрибав на місці. У Оксани тепло і чай. Вона його пожаліє, він пожаліє її. Але все так і залишиться. Осінь. Холодно що-небудь міняти.

Головна

Мініми

Скляні джунглі

Статті

Вірші