Маслик Катерина |
||
Зміст |
ФІЛОСОФ Кози-дерези, чорні, білі,
рябі… Вони голодні, розбрідаються по долині,
залазять у бур’яни і хмиз, але до восьми ще п'ять
хвилин і мусимо почекати -- може хто опізнився. Я
поводжуся поважно, як і випадає пастухові,
вимахую лозиною і уважно поглядаю на своїх
рогатих звірів -- чи не полізуть вони у шкоду. Або
на дядька -- чи не скаже нарешті вирушати. |
| — Ну, будемо
йти. Гони! — кричить він мені і виходить наперед,
а я починаю бігати. Кози-дерези білі, чорні, рогаті, бородаті, неслухняні й хитрі (лукавий звір, як каже дядько) сьогодні я вас пасу. Спробуйте сказати лиш увечері, що нічого не їли! Дядько йде першим, киваючи зустрічним, за ним -- кози, за козами -- я. У мене на плечі торбина з пиріжками, і мені, міській дитині, подобається бути пастухом. — Скоро туман пройде, буде сонце! — кричить мені через козячі спини дядько, і дійсно, прояснюється з кожною хвилиною.— У нас дуже гарно, правда? Повітря. Трава. Позагоряєш, як схочеш. Сонце — то здоров'я, да. Кози рухаються безладно, біжать у придорожні бур'яни, я стрибаю туди за ними, і слухаю дядька краєм вуха. Я розумію, що він, очевидно, теж любить пасти кіз. — Пам'ятаєш ти лазила колись на скирти? Здоровенна скирта, а ти вибралася на самісінький вершечок, тебе й не видно із соломи. А потім скотилася вниз. Гарно було, га? |
| — Здорово, —
відповідаю я. — У лісі грибів нашукаємо. На полі нарвеш материнки, звіробою. Кози нікуди не дінуться. Без пастуха вони бояться. Це тільки у шкоду вони без пастуха… Ну дак там немає шкоди. Поле у голках стерні, стрижене, колюче, як щетина на дядькових щоках. Він звертає до лісу, нахиляє віття ліщини. Кози жують листя, я шукаю горіхи. — Красота?— питає дядько.— У нас таке сонце, що ніяких ліків не треба. І вітамінів. А в городі? Жарінь! Пилище! Машини! Хіба так можна жить? Я набрала повні кишені горіхів і цілком із ним згодна -- у місті ліщини немає. До полудня звірі наїлися, полягали на сонці, ремигають. У них обід, і у нас обід. Дядько дістає із торби хліб і пляшку з горілкою. Я їм горіхи і пиріжки. Пропоную дядькові те і інше, але він не хоче — такий дивний. -- Красота,— крекче він і надовго замовкає. Але йому все ж треба поговорити, і він говорить зі мною, хоча я дитина і не розумію його.— Сонце мене видубило за життя. Шкіра ось яка,— тикає сухим пальцем у коричневу, наче дублену шкіру, що складками тягенеться по його сухих руках.— Сто років не зотліє. Так ось. Дядько витирає рот рукавом, думає, потім ховає у торбу пусту пляшку. |
| — Сонце — це
здоров'я. Нема сонця — нема здоров'я. Вона каже:
ледар, вилежуюсь, відпочиваю! Я дипломатично мовчу. Женемо кіз додому мовчки -- стомлені і він, і лукаві звірі, і я. Увечері я розповідаю брату про дядька і сміюся. Ми йдемо з гуляння, із сусідньої вулиці, уже давно темно і світяться за огорожами жовті вікна хат. Ми говоримо голосно, бо сперечаємося, і будимо щось важке і сопуче у придорожніх бур'янах. Я жахаюся убік, але потім заспокоююсь: я бачу старий червоний дядьків черевик, який нервово посіпується, немов у якомусь танці, тикаючись носаком у вогку стежку. Переможно дивлюся на брата -- дядько насправді такий смішний! Біжу за тіткою, вона залазить у бур'яни і довго вовтузиться там. Нога шелестить і зникає, з'являється натруджена спина тітки, що тягне дядька попід руки, а він відбивається, виригує матюки, а між ними ворушить губами: -- Сонце, сонце... |
|
| Мініми | Майстер лабіринту | Статті | Вірші |
