Головна

Маслик Катерина
Скляні джунглі

Форум

Зміст

Жнива
Казки пізньої осені
Королева на битві
Музика при дворі iмператора
Посуха у скляних джунглях
Ігри з розумом
Мушля
Нечестивці
Дармоїд
П'яниця

       1589 року після смерті короля Старого Козима було короновано на царство його синівця Євшана, Першого цього імені. Король Євшан взяв собі за дружину просту селянку з Біль. "Ради краси її лиця", — написав того року літописець, посилаючись на "Руську повість" за 977 рік. По три роки по коронуванні Король, додивившись на введення Унії та побачивши незгоди між Поляками та Русинами, скликав до себе вояцтво, і, розподіливши його за полками – як то піший полк, кіннота та інші, призначив кожному полку місто, у якому стояти. Найліпший полк гусар він поставив неподалік від замку, у містечку Білому. Бог дав йому розуміння, що скоро незгоди між двома народами обернуться на війну жахливу і тривалу, а тому Віль готувався і собі підняти списи, щоб оберегти себе від загребущих сусідів. Покладаючись на своє військо і не дослухавшись до лукавомовних порадників, Король року 1593 наказав стратити Ієроніма Коського, уродженого польського шляхтича, що був звинувачений у зраді його Королівської Величності та наклепах на Її Величність Королеву Олельку з Біль. Польська шляхта, сповнивши серця гнівом і гордістю, зібралась під прапори Коронного Гетьмана і рушила на Віль. "Але це був лише початок хвороби", – сказано у літописі.
       Року 1594 дане було від Уряду Польського Гетьману Коронному повеління зайняти Віль військами Польськими, ввести у міста гарнізони. Оборона Вілю була недовгою, але значною, хоча Король Євшан не тримав великого війська. В окремі загони збиралися навіть жінки і діти, збудивши у нападниках таку ненависть, що небагато містечок і сіл після походу Поляків мали вигляд незрунований. Більшість їх коптили димом небо, так що коли йшов дощ, він був сірим від попелу: "Біль і біда посіли вільну землю". По взятті замку королівського, в той же день взятий був Король Євшан під караул і повержений тоді у підземну темницю разом з Її Королівською Величністю.
       Ці кілька днів король мовчав. Він підводився, коли Її Величність Олелька з Біль підносила йому в кухлі воду. Він пив лише воду і їв лише хліб, який давали йому вартові. Сторожа проводила короля нагору в палати декілька раз, і Її Величності було дивно і соромно дивитися, як груба челядь не виявляла тієї пошани, яка припадала йому. Король повертався так само мовчки і важко опускався на свою постіль з самої лише гнилої соломи складеної. Коли під час сну недбало розходилася його сорочка, Олелька з Біль бачила чорні садна і синці. Тоді Її Величність тужила, жаліючи його. Але король прокидався і незрозуміло, страшно мовчав. Тоді її огортав гнів.
       Якось нагору, в замкові покої, довелося потрапити і королеві. Криштофір Дейма, волею Уряду Польського тодішній Намісник і Воєвода Вілю, був шляхтичем уродженим. Він не зупинявся перед неймовірним ворогом, хоробрістю своєю перемагаючи його. Поважав мужність чоловіків, що не заважало йому страчувати полонених за законом війни. Мірою мав шляхетський гонор і шляхетську честь. Все це клалося одного разу до ніг якійсь красуні, доки вона володіла його думками. Дейма ніколи не бачив Королеви Олельки до того, але досить чув про неї. І зараз задивився, як відважно йшла вона по затоптаним солдатськими підборами килимам скам'янілими від холоду ногами, як не соромилася брудної сорочки, що вкривала її плечі замість оксамитових шат, як стала перед ним, не вклонившись, як би королева, що зробила ласку опинитися перед своїм підданцем. Дейма задивився на неї, одягаючи її думкою у парчевий капот, гаптований на комірі золотою ниткою, і перли, і зміг побачити в цьому не тільки картину. Таке чудо гідно було б повезти і до Варшави на огляд. Хай би шляхтянки подивувалися на цю квіточку, заховану серед нечистих боліт.

      Олелька роздивлялася у дзеркалі своє схудле сіре невелике тіло, доки служебка одягала її у оксамити і шовки. У цих шовках і оксамитах, зрошена мерехткими діамантами, вона була наче воскова лялька, куплена на дивування малечі. Вона здригнулася, але заховала незадоволення глибоко на дні очей. Скупо відіслала служебку і відкрила двері покоїв.
       Шляхтич зіскочив з крісла, відірвавши погляд від вишуканих страв на голанському столику і забився у люб'язностях, проте це її не зачепило. Вона відчувала себе безпомічною і збайдужілою до усього, що її оточувало — вишуканих нарядів, меблів, прикрас, цього красивого чоловіка, що так хотів купити її, її королівство і її короля. В якійсь мент все це відірвалося від неї, і тепер вона не думала, не мучилася, а знала, що вона повинна робити, а чого ні. Вона відчувала себе так, як відчувають вагітні жінки — вона носила у собі своє королівство і свій обов'язок, своє достоїнство королівське. Все, що було священним. З нею могли робити що завгодно — воля Божа, але те, що в ній, вона захистить.
       Королева повернулася і вийшла, ніхто її не зупинив. Дивно, але достатньо було їй поглянути на челядь, та відскакувала і давала дорогу. Так вона і увійшла до своєї в'язниці — у оксамиті, перлах і ошатних шатах. Вона сіла у ногах свого володаря, сиділа і прислухалася, аж доки не зійшла на них темрява.

Головна