Казки пізньої осені

Головна		Маслик Катерина Скляні джунглі
	Форум	Маслик Катерина Скляні джунглі

Зміст

Жнива
Казки пізньої осені
Королева на битві
Музика при дворі iмператора
Посуха у скляних джунглях
Ігри з розумом
Мушля
Нечестивці
Дармоїд
П'яниця

КАЗКИ ПІЗНЬОЇ ОСЕНІ

— Тобі доводилося жалкувати через скоєне, так було, відьмо, правда ж було?- дівоче личко розчервонілося від тепла і цікаві оченята раз у раз зиркали на постать старої: вуглувату, різку, тупим різцем неначе вирізану з сухого гарячого дерева. Стара сиділа, насунувшись на багаття гострими грудьми, і на очах у щебетунки вогонь малював їй червоні зморшки на лобі, окреслював губи, видовжував підборіддя і вилиці. Сиве закудлане волосся і те горіло червоною фарбою, іскри у вогонь сипалися з нього, саме з нього.
— Усяке було, пташечко,- виговорила вона повільно і замислено. Витягнула з-під платка якусь річ округлу і блискучу; іграшка задзвеніла золотим дзвоном.

* * *

       Вона йде непомітно і тихо. Малими старечими кроками. Десь зачепиться за перелісок, заблукає у тумані. Обернеться подивитися на зроблене. І знову йде тихо і непомітно вперед. Пересмішник за її плечем озоветься сумним звитком сопілкової мелодії.
       Серед чорних переплутаних гілок облетілої яблуні гаряче-червоні яблука, яскраві, наче райський птах у клітці. Вона зупиняється перед яблунею, водить рукою по шорстким гілкам, волога шкірка яблук чує доторк її руки.
       Хитається клітка, птах підводить голову з-під крила. На його обличчі вираз стурбований і цікавий. Вадко поводить очима дівоче бліде обличчя з косами, звернутими у тугий переливчастий жмут, округле підборіддя ворушить комір золотого пір'я. Птах схиляє дівочу голівку набік, грає віями. З рожевих цяточок маленьких вух тягнуться і важко лягають на синьо-блискуче пір'я візерунчасті підвіски-колти, видзвонюють литим золотом. Птах намилувавшись їх дзвоном, розкриває густо-червоні губи і різко кричить, мілко туркочучи гострим язичком. Переступає товстими лускатими лапами по яблуневій гілці.

Починає співати неголосно, тихо, ледь чутно — від цього м'яко ворушиться пухке блискуче пір'я у нього на грудях. Голос наливається, підвіски важко хитаються у такт. Невловима пісня, де в радості така печаль, що серце топиться задумою і палкістю, народжується і росте неясне, глухе ігусте, тремтке відчуття. Пісня тягнеться, напливає, але все така, наче щойно почалася, і приростає вона міцно до якогось закутка душі, ховається десь на глибокому її дні. Пісня не радості початку, але пісня кінця.
Сама осінь стоїть поруч і наслухає. Протягнути руку, штовхнути, перервати мелодію. Але немає сили зробити, немає бажання. Вона стоїть і слухає, а пісня все не кінчається, бринить у повітрі темами і контртемами — непродуманими, природніми — така чаруюча для вуха. Випиває всі сльози і висмоктує саму душу, і так же починає бриніти душа — тонка і прозора. А птах все співає, сплітаючи у прекрасну мелодію туман і землю, стару відьму, облетілу яблуню, пересмішника-сопілкаря. Птах співатиме сотню, тисячу літ, а вона все буде стояти і слухати. І раз почувши, вона завжди заслухатиметься на його спів.

* * *

       — Такий твій гріх?
       — Мій,- сказала відьма.- Спи.
       Дівоче личко пригасило щоки пухнастими віями, а відьма так і сиділа, замислившись, біля вогнища, і язики полум'я промальовували червоним її вилиці, кістляві плечі, гарячу сивину переплутаного волосся.
       Птах засинав, а обличчя старої росло, ширилося, напухало туманом, розплилося, хмарами робилися її очі, калюжами — темні вуста. Холодними осінніми сутінками розійшлося волосся. Відтінило двір, пересмішника на гілці, жовто-червоні яблука на гілках старої яблуні. Протяглося від краю до краю, поховавши під пасмами сонце.

Головна

Мініми

Майстер лабіринту

Статті

Вірші