√оловна

ћаслик  атерина
ѕ–ќS“≤  ≤S“ќ–≤ѓ

«м≥ст

¬ј¬≤ЋќЌ

          Ўановний NN! Ќ≥ Ц м≥й хлопчику, голубе м≥й!
        —под≥ваюс¤, ¬и не в претенз≥њ на таке моЇ надто фам≥ль¤рне звертанн¤. јдже, по-перше, в незнайомому товариств≥ мене д≥йсно за в≥ком могли б прийн¤ти за ¬ашого батька, а по-друге, ¬и сам≥ наштовхнули мене на вищенаведений пасаж власним же листом.
        Ќе л¤кайтес¤ Ц насправд≥ мене нав≥ть розчулило ¬аше до мене ставленн¤ Ц радше учн¤ до вчител¤, н≥ж р≥вного до р≥вного. я тод≥ ще подумав: Дякий хороший хлопчик (вибачте за повторенн¤, але розпов≥даю, ¤к було)! ј чи не навчавс¤ в≥н у такого-то такого-то?Ф. ј пот≥м розмислив, що, мабуть, н≥. ¬аша манера звертатис¤ до мене ¤к до ¬еликого ¬таЇмниченого п≥дказала, що ¤ маю справу з домашн≥м мислителем. Ќе подумайте, це н≥¤к не принижуЇ ¬ас. Ќавпаки Ц приватне зац≥кавленн¤ св≥товими питанн¤ми Ц найкраще з того, чому людина ¬ашого в≥ку може присв¤тити св≥й в≥льний час. јле ж, любий, перед тим, ¤к комусь писати, ¬ам сл≥д було хоча б поц≥кавитис¤, чи здатен адресат достойно оц≥нити ¬аш≥ викладки, ≥накше кажучи, чи зб≥гаЇтьс¤ в час≥ те, що ц≥кавить ¬ас, ≥з тим, що ц≥кавить його. јдже сам факт попул¤рност≥ мого ≥мен≥ зовс≥м не св≥дчить про те, що ¤ займаюс¤ ус≥ма справами в≥дразу ≥ з≥ словом Дспец≥ал≥зац≥¤Ф не зустр≥чавс¤.
        ƒо того ж хто починаЇ розмову з незнайомцем (а ми з ¬ами, вибачте, дуже мало знайом≥) перел≥ком фундаментальних питань типу: откуда есть пошла, камо гр¤деши ≥ т. ≥н.? ¬и б ≥ще поц≥кавилис¤, чому дв≥ч≥ два Ц це чотири, а не пТ¤ть. Ѕуло б куди ориг≥нальн≥ше. „есно кажучи, ¤ не бачу н≥¤кого сенсу давати будь-кому готов≥ в≥дпов≥д≥. Ѕо ¤к же рад≥сть п≥знанн¤, свобода вибору нарешт≥? “а й, думаю, ¬ам може зовс≥м не сподобатис¤ те, що ¤ маю сказати. ј раз так, то ¬и забунтуЇтесь ≥ через цей юнацький (не заперечуйте!) спротив, зрозум≥Їте, ¤ким ¤ був правим, набагато п≥зн≥ше, н≥ж д≥йшли б до аналог≥чних висновк≥в власним розумом.

          ј тепер по сут≥. ўо стосуЇтьс¤ ¬ашоњ теор≥њ ≥сторичного розвитку, то вона досить дотепна ≥ н≥чим не г≥рше (але ≥ не краще) тих, ¤к≥ пропонують ≥нш≥ неспец≥ал≥сти. Ѕо ж ¬и неспец≥ал≥ст у дан≥й галуз≥, це видно хоча б з такого ¬ашого прик≥нцевого (≥, ¤к ¤ розум≥ю, основного) твердженн¤: Д...кожна ≥сторична концепц≥¤ к≥нцевим пунктом розвитку мислить (¤вно або приховано) ¤кесь Дсв≥тле майбутнЇФ, тис¤чол≥тнЇ царство Ѕоже на земл≥Ф. Ѕраво, м≥й хлопчику. ™дине, за що болить моЇ старе професорське серце, так це за стиль. Ѕудь-¤ка ≥нша ДнауковаФ теор≥¤ лише б виграла в≥д вжитоњ ¬ами строгоњ форми, але будувати ≥з кислою миною щось на л≥тературних алюз≥¤х... Ќе сприйм≥ть  за образу, але дал≥ ¤ вдамс¤ до плаг≥ату Ц ¬и розбудили поетичний (у широкому значенн≥ слова) дар, що, ¤к ви¤вилос¤, др≥мав у неходжених, найпотаЇмн≥ших закутках моЇњ душ≥. якби ¤ був на ¬ашому м≥сц≥ (Ѕоже, не сприймай цю формулу так серйозно), ¤ б використав при зведенн≥ лог≥чних конструкц≥й трохи мистецького хисту Ц вийшов би ц≥лком сприйн¤тливий л≥тературний тв≥р. ƒа Ц почав би ¤ його парадоксом (де¤к≥ детал≥ дозвол¤ють мен≥ судити, що в≥н ц≥лком у ¬аш≥й манер≥):
         ожне м≥сто маЇ прообразом ¬авилон, кожен хмарочос Ц ¬ав≥лонську вежу, кожен сн≥г Ц п≥сок. ќстаннЇ твердженн¤ сп≥рне.
       ≤ д≥йсно Ц важко сказати, що постало першим Ц сн≥г чи п≥сок, вода або твердь. ’оча н≥. «абравшись у страшенн≥ нетр≥ м≥фолог≥њ, в≥днайдемо там голуб≥в-дем≥ург≥в, ¤к≥ добули др≥бку земл≥ з дна глибочезного поза≥сторичного мор¤-океану, коли ще не було початку св≥ту, ≥ з ц≥Їњ крихти витворили розмањтт¤ всього сущого. ќднак то нетл≥нн≥ косм≥чн≥ поети, що пишуть власн≥ закони, а не люди, дл¤ кого вони пишутьс¤. —мертна ж людина (прах ти ≥ в прах повернешс¤), ¤ка (говор¤ть таке) зачалас¤ ≥ народилас¤ десь п≥д жалючим сонцем ѕ≥вденноњ јфрики, ≥з т≥Їњ субстанц≥њ пилу з водою зл≥пила св≥й св≥т, розпочавши його огородженн¤м кордон≥в, зведенн¤м ст≥н: мазанок, будинк≥в, фортець, веж, м≥ських мур≥в Ц ≥ дов≥вши до стад≥њ тих ус≥м знайомих ст≥льникових споруд, ¤к≥ Ї чи не найпом≥тн≥шою прикметою сучасност≥. —в≥т, що пост≥йно памТ¤таЇ про самовиниклий ориг≥нал ≥, з ус≥х сил намагаючись перевершити його, еволюц≥онуЇ катастроф≥чно швидко, на одному диханн≥ поЇднуючи комунальне наповненн¤ великих м≥ст ≥ типово м≥ську розгублен≥сть перед браком сп≥врозмовника, публ≥чну оголен≥сть стосунк≥в ≥ приватн≥сть, безжал≥сн≥сть осп≥ваного рац≥онал≥стами (чи романтиками) соц≥ального ладу ≥ пропоновану на кожному кроц≥ сентиментальн≥сть, що живитьс¤ за рахунок його жертв Ц мовл¤в, в усьому потр≥бна р≥вновага. ќдин св≥т вважають природн≥м, а ≥нший Ц недосконалим, але кращим, кращим, кращим.
         „ому людину т¤гне до соц≥уму Ц зрозум≥ло, адже вона Ц ≥стота соц≥альна. ј от чому людина прагне зводити веж≥... “ут зовс≥м не у ц≥н≥ на землю справа. ќсь дитина приносить у свою п≥сочницю ≥грашкове в≥дерце води, виливаЇ на ірунт, а тод≥ з сироњ кремн≥Ївоњ каш≥ насипаЇ горби, нар≥каючи њх хатинами, л≥пить, огороджуЇ, оздоблюЇ височенн≥ замки. ¬они розмиваютьс¤ наступним верескливим дит¤чим прибоЇм, розтоптуютьс¤ п≥д час м≥н≥атюрних в≥йн за територ≥ю чи привласнюютьс¤ в ¤кост≥ контрибуц≥њ за образи п≥сл¤ перемирТ¤; њх знос¤ть сердитою рукою п≥д час суперечок; перебудовують у мости, дороги, але пот≥м ставл¤ть знову ≥ знову. ≤ так пост≥йно Ц в≥дколи ≥ до останн≥х час≥в, ам≥нь.
           ћожливо, тут криЇтьс¤ щось ≥з минулого, щось м≥цно вмуроване в п≥дсв≥дом≥сть усього людського роду, поруч ≥з луками ≥ стр≥лами, л≥таками ≥ машинами, вд¤гачкою дл¤ л¤льок ≥ казками на н≥ч. якась мудра алегор≥¤ усього його подальшого ≥снуванн¤.
            Ѕо будь-¤ке збиранн¤ ≥ накопиченн¤ (грошей, предмет≥в, знань, св≥тов≥дчутт≥в), а найб≥льше Ц витворенн¤ з усього цього матер≥алу чогось власного, свого Ц не що ≥нше, ¤к т≥ ж дит¤ч≥ ≥гри, спроектован≥ на б≥льш прагматичну площину, де п≥щан≥ замки перетворюютьс¤ на найр≥зноман≥тн≥ш≥ реч≥: ≥нтриги, карТЇри, твори, теор≥њ, доктрини, ≥деолог≥ю зрештою. —кладена ¤кимось розумником њхн¤ типолог≥¤ мала б м≥стити в заголовку: Д™вро-јтлантична (або яка «авгодно) цив≥л≥зац≥¤Ф. ≤ н≥чого, що все тече, все минаЇ, що теор≥њ ви¤вл¤ютьс¤ хибними, а ≥деолог≥њ Ц нелюдськими, що небос¤ги умовивод≥в з часом руйнуютьс¤ ≥ падають Ц натура людини не терпить безд≥¤льност≥, а тому вона в черговий раз розпочинаЇ роботу безк≥нечного зведенн¤ вав≥лонськоњ веж≥ з≥ слоновоњ к≥стки своњх у¤влень про св≥т.
            ≤ таке будуванн¤ зовс≥м не безпл≥дне, ≥накше б не мешкали б ви зараз у своЇму комфортабельному  вулику, не використовували б багатьох речей, що надзвичайно полегшують вам оту перв≥сну працю ставленн¤. јдже в чи не в кожного земного мешканц¤ Ц сво¤   конструкц≥¤, що лише п≥двищуЇ загальну, ≥ в њњ основ≥ лежить усе той же безупинний рух нагору.
            јле чим вище заводить нас вищезгадане прагненн¤ д≥њ, чим дал≥ до густого природного ірунту, тим менш реальний св≥т, тим б≥льше починаЇмо ми послуговуватис¤ ≥люз≥¤ми. «вичайно, вони т≥шать самолюбство, але чи не забулос¤, що то лише м≥фи, мр≥њ, марева, фата моргана?
           «даЇтьс¤ (вже котре стол≥тт¤), що в цьому Ц знак невблаганного к≥нц¤, розпаду, пад≥нн¤ Ївроп. јдже дуже довгий шл¤х нагору. ћета, колись така близька, але п≥сл¤ стол≥ть прац≥ усе ще недос¤жна, породжуЇ знев≥рТ¤ у власних силах, заздрощ≥, кип≥нн¤ пристрастей м≥ж самими буд≥вничими, нов≥тн≥ теор≥њ, покликан≥ одним непом≥рним напруженн¤м сил дос¤гти того, задл¤ чого, власне ≥ просуваЇтьс¤ до хмар споруда Ц св≥тлого майбутнього, Дзведенн¤ неба на землюФ.
           јле Ї так≥, що стверджують: насправд≥ вежа давно впала Ц саме тод≥, коли це ≥ пророкували, але оск≥льки люди вже давно живуть у кол≥ ≥люз≥й, то просто не хочуть (чи не можуть) того ос¤гнути, приймають застар≥л≥ потворн≥ уламки за прекрасно виготовлен≥ мармуров≥ блоки, ≥з покол≥нн¤ у покол≥нн¤ виконують примарну д≥ю примарного майструванн¤.

—кл¤н≥ джунгл≥

 ћ≥н≥ми ћайстер лаб≥ринту –омантик на сел≥  азочки ѕросто так ≥стор≥њ —татт≥ ¬≥рш≥ ѕереклади

Rated by PING

Hosted by uCoz